Зіньківський Т.А.

  • 26.02.2018
  • Трохим Абрамович Зіньківський

Літературне життя Запорізького краю зародилося саме в Бердянську – в найстарішому місті нашого краю. Започаткували місцеву літературу ще в 90-ті роки XX сторіччя двоюрідні брати Зіньківські – Трохим і Костянтин. Трохим друкував свої повісті та переклади, а Костянтин – авторський переклад «Слово о полку Ігоровім», вірші й переклади. Життя і літературно-громадська діяльність Т. Зіньківського нагадує спалах яскравої зорі, яка своїм сяйвом викликає подив і зачарування. Гортаючи сторінки його творів, читаючи листи, дивуєшся, як могло статися, що така світла постать, всебічно обдарована особистість залишалася поза увагою істориків літератури.

Народився Трохим 23 липня (4 серпня за н. ст.) 1861 р. — в м. Бердянськ, в робітничій сім’ї Аврама та Уляни Зінківських. Море було улюбленою стихією хлопця, воно зачаровувало його у всі пори року. Перші уроки грамоти юний Зіньківський отримав від батька. Він з теплотою згадував також і про свою хрещену матір, яка непідкупною та щирою побожністю зуміла вдихнути в нього глибоке релігійне почуття, привернути увагу до Святого Письма. Батько радів за сина, дивлячись, як той тягнеться до книги, успішно опановує грамоту. В Бердянську на той час була земська школа та міська приходська, в якій юний Зіньківський блискуче навчався. Батько пишався успіхами сина, а тому кожного похвального листа вставляв в рамку під скло. Навчання у школі та училищі – це періоди, коли юнак був у полоні читання. Він з захватом поглинав твори Г. Квітки-Основ’яненка, «Чорну Раду» П. Куліша, «Кобзаря» Шевченка та ін.

Після закінчення училища Зінківський вирішує вступити до Феодосійського учительського інституту, щоб у подальшому стати вчителем. Але оскільки в інститут приймали тільки з 16 років, то Трохим ще рік залишався в училищі як старший учень. Однак пробув там Трохим не більше двох тижнів, бо голодування та хвилювання під час іспитів негативно вплинуло на стан його здоров’я: він став погано бачити під час читання при свічках. Дізнавшись про це, директор інституту застеріг його, що через постійне читання при такій хворобі можна взагалі втратити зір. За порадою адміністрації й на зібрані вчителями кошти молодий Зінківський їде до Харкова оперувати трахому у відомого офтальмолога Л. Гіршмана.

У Бердянськ Зінківський повертається на початку липня 1879 р. Все літо вони з товаришем В. Кравченком готуються до іспитів за програмою для осіб, що вступають до війська. Це – закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, історія, географія. Ці іспити вони успішно здають при Бердянській гімназії  і 17 жовтня 1879 р. Зіньківського зараховують на військову службу. Але військова атмосфера, до якої так прагнув Трохим, справляє на нього гнітюче враження. Через 10 місяців він вступає до юнкерського училища в Одесі, де доля зводить його з Л. Смоленським, учителем історії та географії, згодом відомим ученим, громадським діячем, близьким товаришем М. Драгоманова. Смоленський дає читати Зінківському найкращі твори письменників, знайомить з історією Запорозької Січі, активно залучає Зінківського до праці для української справи, звертає його увагу на давність походження української мови, ілюструючи це прикладами з давніх літописів та з «Слово о полку Ігоровім». Усе це, а також постійна самоосвіта та спілкування українською мовою сприяє національному прозрінню Зінківського. У ньому прокидається, та з великою силою розвивається вроджене, тимчасово пригнічене національне почуття та гідність. Він свідомо стає на шлях служіння українській справі, рідному народу.

Спілкування і дружба з Л. Смоленським та Б. Грінченком, з яким молодий письменник познайомився заочно у 1881 р. й почав листуватися, певною мірою підтримували його дух, допомагали перенести важку атмосферу, що панувала в казармах. Адже там за найменшу дрібницю суворо карали: позбавляли права відпустки, відправляли на гауптвахту, відсилали в наряд поза чергою, позбавляли сну. 7 серпня 1882 р. Зіньківський закінчив юнкерську школу за другим розрядом, а 15 травня 1883 р. йому було присвоєно офіцерське звання поручика.

У березні 1883 р. він знайомиться з своєю майбутньою дружиною – Ганною Тимофіївною Сервичківською. На час знайомства йому виповнилося 22 роки, а за офіцерськими правилами можна одружуватись лише в 26. Але Ганна, як і кожна дівчина, мріяла вийти заміж, хотіла бути впевненою в особистому щасті, тому шлюб відбувся. Майбутня дружина намагалася увійти у духовний світ свого коханого. Прислухаючись до порад Зіньківського, який прагнув залучити її до української мови, вона читала твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, Олени Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, письменників зарубіжної та російської літератури, що свідчило про її неабиякий естетичний смак.

Є всі підстави стверджувати, що національне прозріння Зіньківського, пробуджене в Одесі Л. Смоленським, уміло підтримав М. Комаров, якого невипадково називали «адвокатом української літератури». Бо чи не в кожному листі з Умані, чи з Петербурга, Зіньківський згадує це ім'я чи у зв'язку з упорядкуванням якогось збірника або альманаху, чи із забороною книг цензурою, чи у справах приватних. За порадою Комарова Зіньківський перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича «Історія великого князівства Литовського», статтю О. Пипіна «Епізоди з малорусько-польських літературних відносин», тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.

Із середини квітня до 13 червня 1886 р. Трохим перебуває у Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче складає іспити. У Києві Т. Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським,М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, та з деякими відомими київськими видавцями та книгарями. Листи Зіньківського цього періоду до Б. Грінченка, Г. Сервичківської та В. Кравченка свідчать, з яким завзяттям він поринає у громадсько-культурне життя. Незважаючи на відповідальну екзаменаційну пору, письменник знаходить час небезуспішно виконувати доручення Б. Грінченка у видавничих справах, повідомляє про вихід у світ збірок О. Пчілки, О. Кониського, творів Панаса Мирного та ін. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, збирає матеріал для популярної історії України, яку мріє написати. Його невипадково називають «дядько Трохим» за глибокі знання, за добродушність, щирість, привітність, простоту, справжній демократизм у полеміці, за відданість Україні.

13 травня 1889 р. Т. Зіньківський звертається до Головного управління у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою «Слово», зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. Але навіть такий, з урахуванням цензури, обмежений напрямок журналу не дістав дозволу на життя.

Жертвуючи своїм відпочинком і слабким здоров'ям, працює Т. Зіньківський надзвичайно багато. З-під його пера виходить оповідання «Сон», переклади творів Мольєра, також він збирає матеріал для граматики української мови та пише розлогу рецензію на книгу В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (1889), у якій висловлює надзвичайно цінні думки щодо походження й особливостей української мови, збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давніші традиції.

У травні 1890 р. Трохим блискуче закінчує академію за першим розрядом у званні штабс-капітана. Одразу після цього Т. Зіньківський сильно застуджується та переносить запалення легень. Підступна хвороба почала робити свою чорну справу. Лише на початку червня він виїжджає з Петербурга до Києва, оскільки був направлений на роботу до окружного військового суду. Письменник страшенно схуд, до лікарів уперто не звертається, його мучить затяжний кашель, домашнє лікування не допомагає. В такому стані він все ж таки продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з кращих оповідань «Моншер-козаче».

З 1 серпня 1890 р. Т. Зіньківський стає до служби, через деякий час його відправляють у справах до Курська та Харкова. Ці переїзди остаточно підривають здоров'я Зіньківського. Сухоти вже в повному розпалі, але через брак коштів, він не може поїхати до Одеси, де сподівався трохи підлікуватись. Хвороба настільки виснажила організм, що Зінківський був змушений подати рапорт і з 1 грудня 1890 р. він звільняється із служби. У рапорті він зазначає, що має на утриманні дружину та дочку, але оскільки цей факт досі замовчувався, бо одруження відбулось без дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), то при звільненні Зінківського було покарано — його позбавили пенсії.

Сподіваючись на підтримку друзів, Трохим залишається у Києві. Починаючи з 13 грудня 1890 року він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Якби не матеріальна та моральна підтримка О. Кониського, то трагедія настала б значно раніше. Знайомий лікар О. Кониського безоплатно доглядає за Зіньківським. На жаль, дружина та її заможні родичі, не виявляють належної уваги і допомоги, а родина, яка знаходиться у далекому Бердянську, не знає про тяжкий стан Трохима.

Зіньківський, розуміючи що жити йому залишилось не так багато, не втрачає оптимізму: він продовжує працювати над «Історією штунди», задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, монографією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст.  Сили Трохима танули, були такі періоди, що він взагалі не міг навіть піднятися з ліжка. Зіньківський сподівається покращити свій стан у Б. Грінченка, до якого їде 25 квітня 1891 р. Але по дорозі він знову застуджується і так слабне, що не може навіть написати листа. Доля й тут не була прихильною до письменника, бо весна була затяжною й дуже холодною і він мало бував на свіжому повітрі, якого йому так бракувало.

30 травня 1891 року тяжко хворий Трохим Зінківський вирушає до Бердянська. Він має надію, що у рідному краю, на півдні, йому допоможе морський клімат, родинне оточення, і тому бере з собою чимало різних рукописів, частина з яких після смерті були втрачені. Переїзд до Бердянська, куди письменник прибув ввечері 1 червня 1891 р., зовсім знесилив його. Батько та родичі приділили максимум уваги до хворого Трохима, щиро піклувалися, аби порятувати його від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю, від чого батькове серце рвалося на шматки. Коли хвороба на певний час відступала, Трохим читав, розповідав батькові про своє життя, адже родина лише тепер дізналася про його одруження, про дочку Ангеліну, про те, що Трохим закінчив академію. За день до смерті Зіньківський спромігся написати листа Б. Грінченкові, в якому запитував, чи купив той необхідні книги для написання історії української літератури.

20 червня 1891 р. о 5-й годині вечора Зіньківського не стало. Ховали його з військовими почестями, сумно грав військовий оркестр, у Вознесенському соборі зібралося чимало народу, поважних людей міста. Поховали його поруч з могилою матері 22 червня 1891 р.

Звістка про смерть Зіньківського пекучим болем обізвалася у серцях його друзів, всіх, хто шанував і любив цього великого мученика України. Олександр Кониський, Борис Грінченко, Михайло Комаров, Володимир Самійленко, Володимир Левицький відгукнулися на смерть спогадами-некрологами в часописах «Зоря», «Правда». Самійленко та Кониський присвятили пам’яті Зіньківського вірші, які опублікували у «Правді». Біль втрати ще довго не вщухав у серці Грінченка. У 1893 році (за матеріальної підтримки М. Комарова) він підготував до видання збірку «Під хмарним небом», до якої ввійшла поема «Беатріче Ченчі», з посвятою Зіньківському. Збірка була надрукована у Львові у 1893 та 1896 рр.. Також Б. Грінченко опублікував твори Зіньківського в альманахах «Проліски» (1893) та «Хвиля за хвилею» (1900).

Кравченко В. почав збір коштів на надмогильний пам’ятник, який згодом був виготовлений у Житомирі майстром Олешкевичем. Рівно через 20 років, у 1911 р., на могилі письменника з’явився пам’ятник з чорного мармуру, на якому були висічено слова В. Боровика:

  • Стражденник син стражденника народа,
  • Кришталь з його кривавої сльози —
  • Він не згинавсь, хоч як гула негода,
  • І не здригавсь від гуркотів грози.
  • Змагався навіть він з життям самим,
  • Коли людина ти — зітхни за ним!