Вийшли друком у 2017 році

  • 08.11.2017
  • Вийшли друком у 2017 році

Радимо прочитати:

Жадан С. Інтернат / Сергій . – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2017. – 336с.

Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…

Січень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однієї зі шкіл, спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. Стається так, що він змушений цю лінію перетнути. Щоби потім повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрібно визначитись, на чиєму боці його дім…

«Тема уникнення контакту очима, та й узагалі уникнення будь-якого контакту – наскрізна і головна в романі. Найчастіше запитання тут – «хто такий»? На сторінках «Інтернату» не можна бігати, бо вирішать, що ти втікаєш. Не можна бути поміченим, бо зацікавляться. Не можна бути чужинцем, бо затримають (Пашу – коли буде єдиним цивільним серед військових, а згодом – єдиним чоловіком серед жінок та дітей). Більше того, варто випустити когось із поля зору, він користується нагодою зникнути, ніби й не був: щезають, ніби сон, ті, з ким Паша бачився в інтернаті, кого залишив у підвалі, з ким спілкувався на вокзалі.

Та й війна, здається, не дається до рук, вона постійно десь поруч, але завжди трохи попереду чи трохи позаду, ніби не лише Паша ховається від неї, а й вона від нього: скільки разів хтось небезпечний, сильніший, зі зброєю в руках зупинявся в темряві в кількох метрах від тремтячого Паші, прислуховувався, вагався, але розвертався і йшов собі далі? Двічі? Тричі? Скільки разів до нього прискіпливо придивлялися, але відволікалися на інше? За бажання можна порахувати.

Якщо вже говорити про сенси, роман «Інтернат» – це нагадування-statement про страх, відповідальність та ідентичність. Ніби ніхто нікого не звинувачує, а все ж якщо ти не пам’ятаєш, коли востаннє ходив на вибори, отже ти – винен. Якщо ти не можеш назвати речі своїми іменами, отже – боїшся. Якщо життя виштовхнуло тебе із дитячого «беззмістовного щастя» туди, де ти так і не зміг адаптуватися, тож вирішив просто уникати складних запитань, – по тебе все одно прийдуть твої чорні пси. Якщо ти не наважишся дорослішати, то помреш, просто зараз, у снігу.

От і виходить, що все дійсно просто, й ускладнювати нічого. Про своїх малих треба піклуватися. До своїх старих треба повертатися (і телефонувати їм, навіть коли сідає мобільник). Від своїх псів не можна тікати – лише розвернутися до них обличчям й дозволити поставити тобі найскладніше з усіх запитань: хто такий?

Нібито все просто. А долоні – пітніють».

—————————————————————————————

Олена Кухар — культурний оглядач Tyzhden.ua.

 

 

 

 

Курков А. Ю. Шенгенская история. Литовский роман / Андрей Курков. – Харьков : Фолио, 2016. – 716 с.

 

Роман Андрія Куркова ілюстровано картою — і вона таки допоможе читачеві зорієнтуватися у складному переплетінні доріг і доль персонажів, котрим усе здається, що їхнє щастя деінде, а для його досягнення треба подолати великі простори.  Історія ця "шенгенська", бо шістьом молодим литовцям здалося, що в ніч приєднання до безвізової європейської зони перед ними відкрився цілий світ, ваблячи незвіданими можливостями й здобутками. Від'їзд на захід видавався радикальним подоланням марґінального стану, життєвої невлаштованості. Але виглядає, що марґінальність пов'язана не з географією, тож порятуватися від неї далекими мандрами не вдається. Може, найцікавіший у романі аналіз психологічних мотивацій тих, хто таки не захотів чи не зміг покинути рідне обійстя, дім, з дитинства дорогі місця й пам'ятки.

Є в романі ще один химерний персонаж, який, може, й спромігся подолати відчуття власної марґінальності. Такий собі Кукутіс, втративши ногу в окопах, подорожує й подорожує з країни в країну, все своє несучи з собою. Він також не має дому, але, на відміну від молодших, своєю бездомністю не журиться. Уміє скрізь стати своїм, не зайвим. Знає багато мов, має шість легально отриманих у різних державах і в різні часи паспортів, збирає монети, карбовані так давно, що їхня вартість лише зростає. А головне, що він обдарований дивовижним умінням порозумітися з усіма, відчути потреби інших і якось зарадити чужому горю.  Коли спробувати перевести біографію Кукутіса у реальний хронологічний вимір, то виявиться, що він володіє ще й секретом неймовірного довголіття. Може, це якраз дідусь із дерев'яною ногою уособлює духовну стійкість розмаїтого континенту, якісь первісні й нерозмінні європейські цінності.

  • Віра Агеєва — літературознавець, критик,
  • професор Національного університету "Києво-Могилянська Академія".

​——————————————————————————

​М. К. Красный свет. Роман в двух частях / Максим Кантор. – Харьков : Фолио, 2017 – 688с.

Максим Карлович Кантор (род. в 1957 г.) — известный в прошлом российский, а теперь европейский художник и писатель, автор множества картин, романов, эссе, публицистических статей. Роман «Красный свет» впервые вышел в 2013 году в России, но после доработки, в своем нынешнем виде, сейчас там по понятным причинам издан быть не может.

В обычной Московской районной больнице умирает Соломон Рихтер — профессор философии. Он  слушает беседы больных, посетителей, санитаров о войне в Украине, вспоминает свою долгую жизнь, рассуждает о человеческих ценностях, о том, до чего дошла современная Россия. Через страницы книги проходят Тухачевский, Гамарник, Черчилль, Сталин, Гитлер, издатель книг Гитлера, Путин, российские оппозиционеры, украинские политики, династия следователей НКВД-КГБ-ФСБ… Мы видим страшные сцены битвы подо Ржевом во Вторую мировую, узнаем правду о гражданской войне в Испании, перед нами предстает вся история Европы через историю трех поколений — людей разных социальных страт: солдата, философа, чекиста, вора.

Сам автор о своей книге говорит так: «Роман устроен терцинами: постоянно повторяется связка из трех глав, первая из которых — о современности, вторая — о мировой войне, показанной через судьбы советских людей, третья — Вторая мировая и современность глазами гитлеровского чиновника. И каждая терцина рифмуется со следующей. Эти три линии пересекаются между собой постоянно, герои переходят из одного повествования в другое. Мало того, у каждого из них есть предок или потомок, действующий в ином времени, тем самым помимо прочих предлагается еще и поколенческий взгляд на историю. Структура терцин проходит через весь роман, и эти сквозные рифмы поколений связывают все главы».

————————————————————————————

Маргарет Етвуд. Оповідь служниці / пер. з англ. О. Оксенич. – Харків : КСД, 2017

«Вона розійшлась у продажу мільйонами примірників, кількість перекладів та перевидань ошелешує. Вона стала загальним місцем для всіх, хто будь-коли опісля писав про зміни в законодавстві щодо контролю над жінками, а надто над їхніми тілами та репродуктивними функціями. Її вилучили з програм вищої школи, вона стала джерелом натхнення для незліченних блогів у мережі. Люди, й далеко не самі лише жінки, надсилали мені фотографії фраз із неї, витатуюваних на своїх тілах. Костюми героїнь одягають на Геловін та на протестні марші. Розвага це чи жахливе пророцтво? Чи, може, й те, й інше? Хай там як, коли я писала книжку, я ні того, ні іншого не передбачала(Маргарет Етвуд).

В Америці знижується народжуваність, катаклізми: аварії на атомних електростанціях, викиди у воду хімічної та біологічної зброї й соціальні заворушення загрозливо зростають.  Використовуючи цей хаос, страх невідомого і бажання людей повернутися до стабільності й порядку  владу захоплює група релігійних фанатиків, які не зупиняються ні перед чим: вони імітують терористичну атаку на парламент, знищують політиків, вводять воєнний стан, «тимчасово» відміняють Конституцію, впродовж одного дня блокують рахунки всіх жінок і на законодавчому рівні забороняють їм працювати. Подальші дії виглядають як жорстоке цілеспрямоване позбавлення ідентичності осіб жіночої статі та зведення їх до рівня  безправних заляканих істот: жінкам забороняють володіти майном, обирати одяг і, нарешті, у найбільш упослідженої групи, Служниць, забирають імена.